Паніка - ось як одним словом можна охарактеризувати перманентний стан сучасної мами. Воно починається ще до пологів і тільки наростає з моменту повернення з пологового будинку. Чи правильно я себе з ним веду, чому він не їсть пюре з брокколі, чому він досі не: перевертається, сидить, повзає, ходить, говорить і так далі? Йому вже рік, а я досі не записала його на заняття з раннього розвитку ... Цей скорботний перелік можна продовжувати нескінченно.

Чому сучасне батьківство перетворилося на психологічну пастку, складний патологічний комплекс з почуття провини, тривоги, бажання за допомогою дитини реалізувати власні нереалізовані амбіції? Чому не можна просто любити дитину такою, якою вона є, нічого не вимагаючи ні від нього, ні від себе і радіти кожному проведеному з ним миті? Де горезвісне, нічим не мутне щастя материнства?

Розібратися у всьому цьому спробувала письменниця і мама Рим Кассис, чия стаття опублікована в The Huffington Post. Ось висновки, до яких вона прийшла.

Ми забуваємо, що бути батьками - це всього лише роль, яку ми граємо, а не гонка, в якій ми неодмінно повинні бути першими.

Чомусь ми прагнемо довести всьому світові, що ми і наша дитина краще за всіх. А діти замість того, щоб сприйматися просто як людські істоти зі своїми інтересами і здібностями, вже самим цим фактом гідні всілякої поваги, тепер розглядаються лише як засоби для досягнення батьківського успіху, що б це не означало. Котируються виключно «успішні» діти. Уявляєте, як такий підхід впливає на батьківську, а найголовніше, на дитячу психіку? Щастя немає ні з того, ні з іншого боку.

Як ми можемо очікувати, що наші діти будуть рости щасливими, якщо у них навіть немає часу на вільні гри один з одним, в яких вони б вчилися соціалізації, креативності та співчуттю? А адже без цих якостей вони не зможуть надалі без психічних травм вписатися в суспільство, побудувати нормальні відносини з іншими людьми, словом, жити щасливим дорослим життям.

Замість цього ми розписуємо кожну хвилину їх дня, і постійно втовкмачували, що вони роблять щось гірше інших ... Інакше ми відчуємо себе поганими батьками. Пора це припинити, почуття провини і тривоги - найгірший порадник у справі виховання дітей.

Ми дозволяємо почуттю провини вкрасти у нас всю радість і розуміння справжньої мети батьківства

Якби мені довелося кожен день складати не список справ, а список того, через що я відчуваю себе винуватою, то він був би довшим, щонайменше, на 50 позицій. Я налила доньці сік. Ну все, тепер у неї зіпсуються зуби. Вона дивиться мультик, поки я варю кашу. Я жахлива мати, тепер у неї зіпсується зір, і вона буде відставати в розвитку. Я досі не записала її на музику, англійська та гімнастику, а адже їй уже рік! Все, я позбавила її шансів на вступ в хорошу школу. І так далі, і тому подібне.

Я не самотня. З усіх боків нам твердять, що ми повинні або не повинні робити як батьків, щоб ростити щасливих і «успішних» дітей, а коли ви, як вам здається, на кожному кроці не справляєтеся з такою важливою задачею, це цілком природно породжує почуття провини .

І це знову пастка - нас заганяють в рамки «змагального» батьківства. Чим більше ваша дитина в чомусь перевершує однолітків, тим краще ви справляєтеся з роботою мами чи тата. «Успішність» вопрінімается в суспільстві як мірила дитячого та батьківського щастя. Але це далеко не так. Існує величезна різниця між бажанням самого кращого для дитини і бажанням, щоб він був найкращим. Перше може зробити його щасливим, і, як наслідок, допомогти успішно прожити своє життя, а друге здатне лише нашкодити.

Але, на жаль, навіть усвідомлення помилковості нав'язуваних нам психологічних установок не рятує від почуття провини, коли ми спостерігаємо «щурячі перегони» інших батьків. Воно виходить з наших внутрішніх комплексів - невпевненості, страхів та інших проблем. Так що почніть з себе, і до вас повернеться радість і щастя просто бути батьком.

Ми занадто багато чого чекаємо і від дітей, і від самих себе

Мати дітей в сучасному світі - це дійсно важкий і в економічному, і в емоційному планах вантаж. І цей вантаж змушує нас покладати на дітей занадто великі надії, ми підсвідомо чекаємо, що наші вкладення, що називається, «відіб'ються». І починаємо дивитися на дітей як на проект, який повинен бути бездоганним у всіх відношеннях. Ми записуємо їх в кращий дитячий сад ще до народження. Відправляємо їх в усі мислимі і немислимі гуртки та студії. Ми наймаємо їм репетиторів з усіх предметів - треба це чи не треба, просто тому, що всі так роблять. Навіть їх короткий вільний час ми прагнемо заповнити якимись заняттями.

Ми забуваємо, що все, що їм потрібно - це свобода просто бути дітьми, до пори до часу захищеними від тягот дорослого життя. А все це навантаження, яку ми на них покладаємо з самих, начебто, кращих спонукань не веде в підсумку ні до чого, крім депресії і підліткових бунтів. Адже щастя - це занадто хитка і важкодосяжна мета, його не можна отримати за розкладом. Щастя - це побічний ефект якихось інших речей, а вони, ці речі, для всіх різні.

Можливо, найкраще, що ми можемо зробити для наших дітей - це прийняти їх такими, якими вони народилися, і підтримувати їх у всьому, щоб у підсумку вони виросли в таких дорослих, якими їм судилося бути. Наша роль як батьків обмежується наступними простими завданнями - бути поруч з дітьми, захищати їх, направляти і, звичайно, безмежно любити.

Якщо ми будемо слідувати нашим серцям і інстинктам, а не рекомендаціями з книг по вихованню та порад оточуючих, якщо ми будемо для наших дітей батьками та наставниками, а не конкурентами і персональними асистентами, то, можливо, такі речі, як успіх і щастя прийдуть до нас самі собою?