 13300 молодих людей не повернулися з афганської війни. 13300 матерів плачуть і досі на могилах своїх синів. Стільки ж дружин і дівчат не діждалися тоді своїх коханих. Такий підсумок війни в Афганістані. 15 лютого – День виведення радянських військ з Афганістана. Цього дня збираються воїни – інтернаціоналісти і громадськість міст і сіл, щоб відзначити цю дату і віддати шану загиблим та померлим від ран. Серед тих, хто змушений був ту прокляту чашу випити до дна, були і наші земляки – жителі села Вербки. Їх змалку вчили батьки не стогнати, не бідкатися, а головне – думати і діяти. Ще з дитинства вони добре знали, що живуть на землі і за себе, і за того хлопця. Виростали вони людьми з великої літери. Їхніми переконаннями було – є святині, які треба захищати, зберігати в пам’яті. Щиро вірили, що там, Афганістані, бережуть південні кордони своєї держави, виконуючи її наказ. Інакше вони просто не могли. І в кожного офіцера і солдата була єдина міра – або ти за всіх, або всі за тебе. Вони думали, що продовжують подвиги і славу батьків і дідів. Афган же плював їм кулями в обличчя. В Україну з Афганістану не повернулося 72 військово – полонених та зниклих безвісти.
19 юнаків нашого села, випускників Вербківської середньої школи, виконували інтернаціональний обов’язок. На щастя, усі повернулися додому живими, але не всі здоровими. Сьогодні вони працюють у різних галузях господарства. 69 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами. Цим молодим, завчасно посивілим ветеранам сьогодні потрібне наше порозуміння, наша повага і пам’ять. Вони цього заслуговують, адже для декого з тих, хто пройшов через війну, вона триває й досі. Хай буде все, що має бути: І тихі радощі життя, І слів чужих важке каміння… Їм не потрібне співчуття – Їм потрібне розуміння.
Циганок Лідія Олексіївна, керівник гуртка «Пошук» Вербківської ЗШ І-ІІІ ступенів |
